"До казки та байки на гостину"

День української казки в бібліотеці #47 ім.Гончара.Усі дітки люблять слухати казки перед сном або у вільний час. А от коли ще можна не тільки послухати але й подивитися цікаву ілюстровану історію, то це просто чудово. Разом з читачами - послухали,почитали та обговорили байки Леоніда Глібова ,Олени Пчілки та подивились  на екрані казку Івана Франка "Фарбований лис".На літературній вікторині «До казки на гостину " діти по черзі відповідали на запитання за змістом казок,які почули від бібліотекарів.День пройшов весело та цікаво не тільки для дітей,а і для батьків.Не перебільшимо, коли скажемо, що казка – справжнє диво, це золотий скарб усної народної творчості кожного народу. Казка приведе нас до міркувань про добро і зло, про чесність і справедливість, про правду і кривду. Тут сконцентровано спостереження людини за довгі роки.

І ця невеличка подорож у захопливий світ казок є світом чарівних подій. Більше того, казки про тварини – це великі помічники у справах пізнання дітьми навколишнього світу. Класик української літератури Іван Франко (1956-1916) у цьому зв’язку сказав:  «Діти люблять звірів, чують себе близькими до них, розмовляють з ними і розуміють їх: от тим – те й оповіді про звірів їм такі цікаві, особливо коли ті звірі в байці ще починають говорити, думати і поводяться, як люди…» Казки не раз виступають як символ загальнолюдських моральних цінностей.

 Особливості українських народних казок

Однією з особливостей самих давніх українських народних казок, а це казки про тварин, є їх алегоричність. Через образи тварин, добре знайомих дитині песиків, котиків, мишей, птахів відображаються картини людського життя. Персонажі народних казок поводять себе як люди: розмовляють, сваряться, лінуються, ходять один до одного в гості (казка «Лисичка і Журавель»), вихваляються своїми здібностями і ображають інших (казка «Їжак та Заєць»), допомагають один одному в біді (казка «Сірко»), оббріхують та обманюють один одного (казки: «Коза- Дереза», «Лисичка-Сестричка і Вовк-Панібрат») і т. д. Тобто, в цих казках тварини наділені не характерними для них рисамиЩе однією особливістю української народної казки є відсутність в ній детальних описів зовнішності головних героїв, якщо дід – то, максимум, що ми про нього дізнаємося, що в нього сива борода до пояса, або на ногах червоні чоботи, якщо це дівчина – то ясна, як зоря. .

Третьою характерною рисою української народної казки, є її побудова на основі діалогів. У дитинстві, читаючи або слухаючи казку, ми не замислюємся над глибоким змістом, який вкладали в казку її творці. І лише з віком починаємо розуміти, що казки – це перш за все наші великі вчителі. Вони створювалися таким чином, щоб донести певну ідею, закладену в сюжеті, народну мудрість, засновану на багатовіковому досвіді. Якщо уважно читати казки, можна зрозуміти, що казка – це не просто розповідь розважального змісту. Кожна з них обов’язково містить щось повчальне, а тому справедливим буде стверджувати, що народні казки спочатку виховують, а вже потім розважають. У народних казках найбільшою цінністю є Людина і її добрі вчинки. Тому у всіх казках добро завжди перемагає зло. За допомогою казки з давніх-давен виховувалась любов до рідної землі, рідного дому, до батьків, братів і сестер, до предків, а через них – до всього народу і до Батьківщини в цілому. Крім того, казки допомагають виховувати любов до рідної мови, до її краси та милозвучності.

 

Леонід Іванович Глібов - це ім’я відоме кожному українцеві. Воно стоїть в одному ряду із іменами всесвітньо-відомих байкарів: Езопа, Лафонтена, Крилова. Саме як байкар Глібов здобув широке визнання в українській літературі. Він виставляв на посміховисько одвічні суспільні біди, надаючи їм українського забарвлення. Жива, багата мова, легкість діалогів та дотепність байок зробили їх популярними серед дітей і дорослих.

Багатомільйонний український читач з глибокою любов’ю і повагою згадує ім’я Леоніда Івановича Глібова, талановитого байкаря, видатного майстра художнього слова, твори  зайняли почесне місце в українській класичній літературі. Життя поета було сповнене напруженої творчої праці, щирого прагнення допомогти рідному народові «живим словом правди і просвіти».

Леонід Глібов народився у  селі Веселий Поділ на Полтавщині. Змалку мав добру душу і чутливе серце. Захоплювався книгами, і сам почав писати: поезії, казки, байки. Від 1855 року Леонід Глібов працював вчителем географії та історії в містечку Чорний Оскол на Поділлі. Тоді він вже був автором популярних віршів і байок,  окрім цього, займався просвітою і розвивав укораїнську культуру: заснував гуртки, влаштовував літературні вечори та вистави, поширював українську літературу,  яка друкувалася на Галичині. В кінці 1850-початку 1860-х років Леонід Глібов організовував українські народні недільні школи, пробував видавати українські книжки, заснував журнал. У недільних школах він сам працював безкоштовно,  у свій вільний від основної роботи час. Примітно, що в його недільній школі вчився батько Лесі Українки, який зберіг дуже теплі спогади про свого вчителя, Леоніда Глібова.